Євроімітація на місцях, або Європривіт Запоріжжю

Останній місяць доводиться займатись не зовсім типовою для мене справою: спілкуватись на тему Європейського Союзу не у конференц-залах з експертами та дипломатами, а просто неба з пересічними українцями. Саме так відбуваються наші вуличні євроуніверситети – виставки карикатур про дві реальності: українську та євросоюзівську з відповідними коментарями. Робота нас, експертів, полягає в тому, щоб пояснювати людям, які головні відмінності існують між життям в Україні та життям в країнах Євросоюзу у різних сферах: від політики та бізнесу, від роботи правоохоронних органів та екології. Одна справа, коли людям з екранів телевізорів розумні експерти та політики розповідають про загадковий Вільнюський саміт й не менш загадкову Угоду про асоціацію. Інша справа, коли людям пояснюєш, що мінімальна заробітна плата в ЄС у сім разів вища за українську, що люди живуть там щонайменше на 10 років довше, аніж в Україні (привіт екології та якості медичного обслуговування), що в країнах ЄС на будь-який куплений товар видається мінімум двохрічна гарантія і так далі, тому подібне. 

Поки що нам вдалось охопити з вуличними університетами лише три міста (Київ, Одесу та Дніпропетровськ), у четверте – Запоріжжя – нам не вдалось потрапити буквально в останній момент. За день до заходу там раптово «згадали», що у них на Площі Маяковського відбуватиметься джаз-фестиваль. Коли ж ї ми х попросили заради експерименту провести експозицію на наступний день і навіть не Площі Маяковського, відповідь була одна – «выставку вы в Запорожье не проведете» (і це було зроблено, коли ми вже були по дорозі в це місто). Погрожували, що нас знайдуть місцеві євразисти, де б ми не стояли – на площі, в Палаці культури, парку чи якомусь скверику. І це притому, що в Запоріжжі добре знали, що вуличний євроуніверситет успішно пройшов у сусідньому Дніпропетровську, його офіційно відкрив посол ЄС Ян Томбінські. 

Чесно кажучи, досі не можу усвідомити, що всі ці шлагбауми ставляться, здавалось би, абсолютно безневинній темі Європейського Союзу. Мені досі складно повірити, що ми вимушені просити дозволу розповідати людям про Євросоюз – не про НАТО, не про Межигір'я, а про ЄС. У якісь моменти у мене навіть виникло дежавю з 2004 роком, коли відразу після Помаранчевої революції – напередодні третього туру виборів – мені випала нагода проїхати весь Південь та Схід України автопробігом «Поїзд дружби». Все для того, щоб по-дружньому пояснити мешканцям тих регіонів, що люди, які стояли на Майдані – «не проплачені агенти ЦРУ», а люди, які стояли на сцені Майдану – не «фашисти». Тоді теж були погрози, прохання не заїжджати в те чи інше місто, бо, мовляв, вас знищать з потрухами. Перекривали дороги, пробивали колеса. 

Сьогодні ж, зауважте, йдеться про офіційний курс на євроінтеграцію, про який захлинаючись трубить вся влада. А Кабмін своїм розпорядженням навіть ухвалив 27 березня Концепцію реалізації державної політики у сфері інформування громадськості про актуальні питання євроінтеграції аж до 2017 року. Цікаво, до речі, що саме вони понаписують потім у звітах про її виконання? Чи вони думають, що інформувати про Євросоюз – це розповідати про те, скільки зірочок на прапорі ЄС, оминаючи конкретні приклади та уникаючи будь-яких розмов про те, які зміни може принести цій країні реальна асоціація з ЄС? Більше того, багато з тих чиновників, з якими доводилось спілкуватись мені та моїм колегам впродовж останнього місяця взагалі ведуть не інформаційну, а відверто підривну роботу, розповідаючи про те, що в Євросоюзі корупція ще більша, ніж в Україні, а наша міліція на фоні тамтешньої поліції просто ангелята. 

Тішить одне: добре, що завдяки чесній та прикладній розмові на тему євроінтеграції, яка потрохи розгортається в країні, навіть місцеві чиновники почали розуміти, що реальна євроінтеграція – це внутрішня політика й внутрішні зміни, а не дипломатичні прийняття, переговори й саміти. Таке розуміння зовсім не допомагає в проведенні реальної інформаційної кампанії, але грає на користь усвідомленому, а не спонтанному вибору за ЄС. Хто готовий до внутрішніх змін, буде сприяти відвертій розмові й підтримуватиме інтеграцію до Євросоюзу двома руками, хто ні – жахатиметься самого терміну «європейська інтеграція», як чорт ладану й заборонятиме будь-які акції на її підтримку. 

Влада на місцях просто кишить латентними євразистами, які готові навіть експертам з Києва з власного гаманця відшкодувати витрати на готель, аби тільки вони не приїжджали й не розповідали, що таке європейська інтеграція в реальному, а не бюрократично-паперовому житті (перевірено на власному досвіді). 

Звісно, прочитавши подібні враження, скептики підписання Угоди про асоціацію з Україною у Вільнюсі можуть відразу підняти хай: нехай, мовляв, українські бюрократи дозрівають до такого важливого кроку, як підписання документу, а то хто ж її імплементуватиме. Я ж скажу зворотнє: така поведінка чинуш різного рівня переконала мене, що угоду навпаки потрібно підписувати. Адже з чим пов'язані бездіяльність, скепсис, а місцями навіть саботаж євроінтеграційних процесів з боку українських чиновників? Думаю, не лише з вічним страхом й пострадянською традицією взяти на себе хоча б мізерну відповідальність за щось, але й з тим, що вони просто не вірять, що в центрі (тобто на Банковій в Києві) нарешті визначились. Що Президент і Ко дійсно можуть піти на реальну євроінтеграцію не на рівні політичного «бла, бла, бла», а на рівні підписання зобов'язуючого документу рівня Угоди про асоціацію. Без такого документу всі ці чинуші будуть й далі займатись телефонним футболом, користуючись наступною логікою: а може все це з Євросоюзом несерйозно, а може в Києві знову передумають, а може все ж таки підуть до Митного Союзу, бо ну не можуть реальні донецькі серйозно бути за Євросоюз. От і Азаров постійно натякає, як в Євросоюзі все паршиво, і як там суверенітет український відбиратимуть. 

Угода про асоціацію – потужна психологічна зброя. Вона здатна не лише додати позитивного заряду українському громадянському суспільству. Вона здатна на потрібну хвилю налаштувати український бюрократичний апарат, мобілізувати його найбільш прогресивну частину, зарядити її на «євроінтеграцію» (а не євроімітацію) точно не вийде. 

P.S. Один з відомих українських карикатуристів, який малював карикатури для нашого вуличного євроуніверситету про дві реальності, після історії з Запоріжжям, намалював карикатуру про те, як мери окремих міст не хочуть впускати до себе Європу. На зображенні також фігурує Київ, де Попов заборонив проводити євроуніверситет на Хрещатику. По-моєму, вийшло досить дотепно. Наступного разу попросимо домалювати портрети мерів і будемо активно промотувати не тільки в Інтернеті, і не тільки серед українців. Країна має знати своїх «героїв», але й зарубіжні партнери теж мають знати, з ким вони спілкуються в тому чи іншому українському місті. 

Альона Гетьманчук, Блоги «УП»