Народні депутати та реальність

Доки я вперше не потрапив в залу пленарних засідань Верховної Ради, як і більшість українців, я сприймав все те, що відбувається «під куполом» через призму заяв депутатів у ЗМІ, аналітичних матеріалів та коментарів політологів. Сьогодні, коли я став депутатом, більше корисної інформації про політику я отримую від звичайних людей, з якими я спілкуюся під час моїх постійних поїздок на свій 21 виборчий округ. 

Після виборів я вже провів 42 зустрічі, на яких побувало майже 6000 жителів волинського Полісся. Спілкування з людьми відкрило для мене істину, яку наші депутати або забули або намагаються не помічати – більшість питань, навколо яких в Парламенті вирують баталії, взагалі ніяк не цікавлять людей! НЕ ЦІКАВЛЯТЬ! Бо вирішення чи не вирішення всіх цих спірних питань ніяк не вплине на їхнє повсякденне життя. Проблема пенсійного віку для жінок, виплата дітям війни, чорнобильцям, афганцям, матерям героїням, ціни на сільськогосподарську продукцію, тарифи на комунальні послуги, медична реформа, черги в дитячі садочки, проїзд пільговиків в маршрутках, відсутність нормальних доріг – будь яке з цих питань хвилює людей на кілька порядків більше, аніж дата виборів у Києві, чи святкування річниці визволення Харкова, чи псевдо боротьба з неіснуючими фашистами. 

Я не хочу сказати, що увіковічення подвигів чи легітимність київської влади питання не важливі. Я лише хочу зробити акцент на тому, що та увага, яку приділяють цим питанням політики, не має нічого спільного з тим, чого від них дійсно чекають люди. А люди чекають конкретних результатів. Якщо ті, хто вже сьогодні претендує на крісло Президента України вважають, що вони зриватимуть овації, заявляючи про те, що «ми намагалися, але темні сили завадили нам прийняти важливі для людей закони» - то вони сильно помиляються. Багато депутатів сьогодні створили у своїй уяві свій власний світ і переконані, що він реальний. Але реальне життя тільки там, де живуть реальні люди. Воно не на Банковій і не на Грушевського. І навіть не на мітингах. Справжнє життя не побачиш через тоноване скло персонального автомобіля. Для цього треба їздити до людей. В села, містечки, міста. Розмовляти з ними. Чути їх. А вже після цього їхати до Києва приймати закони. 

Багато хто з депутатів вже забув, як це воно – звітувати перед людьми, а потім вислуховувати все, що в них на душі наболіло. А приїжджати до людей щоб в костюмі НКВСівця пройти по місту, або дати в обличчя обласному чиновнику – це самопіар, який жодного стосунку до депутатської діяльності не має. Це клоунада і аж ніяк не достойна поведінка представника народу у законодавчій владі. Саме так! У владі! Бо чи входиш ти до складу провладної більшості, чи ти в опозиції, чи ти позафракційний – ти частина законодавчої гілки влади в країні. І ти маєш відповідати перед людьми за результати своєї діяльності у цій владі. А говорити за інших – мовляв вони не давали мені працювати – це риторика підлітка, який виправдовується за двійки. Тож частіше, панове депутати, звітуйте перед тими, хто забезпечує вас роботою - перед народом! Тоді і закони інші в порядок денний потрапляти будуть. Та й люди нас поважати почнуть.